|
[icon]https://forumupload.ru/uploads/0019/e7/0f/2/705046.jpg[/icon]
KICKS & GIGGLES crossover |
Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.
Вы здесь » KICKS & GIGGLES crossover » фандом » un hombre sin amor
|
[icon]https://forumupload.ru/uploads/0019/e7/0f/2/705046.jpg[/icon]
1998-й рік був дивним, і троє царів — теж.
Мельхіор із трійки найбільше нагадував царя — по-королівськи одягнув пластикову золоту корону, охоче роздавав царську посмішку підданим — і великим, і малим, і однаково шумним.
Гаспар ввічливо посміхнувся, і лише проникливий глядач помітив би, що в падінні штучної корони з гладкого жіночого волосся було набагато більше умислу, ніж необережності.
Балтазар повільно крутив прикрасу у руках, наче й гадки не маючи, що йому робити з цією прикрасою, і не розуміючи, нахіба йому треба насовувати її собі на голову і для чого ламати цю комедію за тисячі кілометрів від рідного дому.
Словом, Гільєрмо д’Арсі завше був душею будь-якої компанії, і візит (а в його випадку непорушна обіцянка в обмін на роки свободи) до сімейства Бенето не став жодним винятком. Пауза і ніяковість швидко щезли, щойно з королівських кишень Мельхіора винирнули подарунки, та й сам він був для цього товариства одним великим подарунком — завжди готовим підбадьорити, пошуткувати, відповісти на будь-яке питання або неочікувані обійми. д’Арсі ж плентався в королівському ар’єргарді, досі виставивши перед собою дешеву прикрасу на зразок щита, завжди готовий до мовчазної оборони. Він неуважно слухав дошкульні зауваження Керолайн щодо шлюбних перспектив і подумки відзначав деталі Піренейського півострова в мініатюрі і приписував магії з нашумілої книжки про чарівника здатність умістити таку кількість прапорців, прапорів, плакатів, банерів, тканини, сухозлітки, ліхтариків, гірлянд, червоно-жовтих кольорів і людей на дуже обмеженій житловій площі. До їхнього приходу (ну, ще і принагідно до народження Ісуса) справді готувалися по-королівськи, і дуже скоро д’Арсі зрозумів чому.
Не треба закінчувати оксфорди з кембриджами, щоб второпати, що якщо вдома є неодружені дівчата, їх рано чи пізно треба видати заміж. Надто якщо їх п’ятеро чи скільки там. Надто якщо вони народилися в іншій країні. Надто якщо вірити, що шлюб здатен назавжди змінити життя багатого холостяка, і, звісно, на краще.
Смаглява шкіра, чорне волосся, обійми, поцілунки, доторки, питання, репліки, поверх голови, впритул до нього, повз нього, до нього, біля нього, сміх, посмішки, голоси, гул, а до всього ще й дитячий хор — і д’Арсі капітулював, опустившись у м’яке крісло біля невеликого телевізора. З екрана доносилася бліда копія нинішніх подій — американська вечірка звичайних тинейджерів, і Гільєрмо коротко і холодно кивнув старшому чоловіку в обмін на пляшку пива з ящика під його кріслом.
— Весело живуть, еге ж? — сеньйор лукаво підмигнув і легко повів головою, і д’Арсі не був упевнений, що старший чоловік має на увазі фільм. — Сеньйоро Бенето, чи не народився ще Ісус Христос і чи не загинуло ще молочне порося через нашу Хуану?
Почувся жіночий вереск, і до загального шуму додався брязкіт тарілок і дзвін пляшок. Старший сеньйор усміхнувся і приховав решту емоцій за сторінками газети. д'Арсі ж не бачив жодних причин для радості. Він уже добряче втомився, а возз'єднання з батьківщиною ще навіть не почалося. Утім, дуже скоро він засумував за своїм плюшевим прихистком, навіть за п'яними підлітками на екрані — вони ж бо жодних питань йому не ставили.
Бінглі встиг надати усім зацікавленим і стурбованим його анамнез до здибанки, однак що таке згадки, коли можна особисто усе витягнути на іспанському кріслі?
д'Арсі дарма не перехрестився після молитви і перед обідом, як з'ясувалося — ще й перед допитом. Його важко назвати ревним католиком, та від сеньйори Бенето, хазяйки дому, стурбованої матері, щирої іспанки, відгонило чимось інквізиторським. На її господарчу думку, антреме явно варто було підсолити. Муки д'Арсі — відома ж приправа.
— А ви, сеньйоре, не сумуєте за Іспанією?
Гільєрмо слабо пам'ятав рідні краї, та навіть амнезію подолало б це непомітне бажання втиснути півострів у квартирі. Він залишився незворушним.
— Ні, сеньйоро, мені напрочуд добре в Англії. Я маю повагу до країни, яка мене гостинно прийняла.
Імпровізовані степи Кастилії помітно застигали.
— Повагу? Ви хочете сказати, що ми її не маємо, якщо ми сумуємо за рідним домом? Ми порядні громадяни, ми сплачуємо податки, і невже таку гостинну Англію принижує наше прагнення хоча б десь почувати себе як вдома? Скільки б ми не заробляли тут, — гордо випросталася сеньйора Бенето, — ми завжди залишимось іспанцями. І ми ніколи не цуратимемося свого походження і не приховуватимемо його в своїй мові.
З поваги до Бінглі, майбутнього нареченого, всі підтримували розмову англійською, однак сильний акцент і так не дав би нікому забути про походження славного сімейства Бенето. д’Арсі піднявся, швидко вклонився і вийшов у пошуках убиральні. Здається, цьогоріч комусь перепаде більше марципанів. Здається, він образив усе чорноволосе і чорнооке військо з незаміжніми доньками, доннами і дітьми, крім, хіба, Керолайн, що задоволено шкірилася йому і все поривалася щось прокоментувати.
Слава усьому вертепу, хоч не кинулася за ним услід.
Убиральні д’Арсі так і не вдалося знайти, патіо, всупереч загальній вірності Іспанії, у місцевому Вифлеємі не знайшлося, тож на кухні він припідняв шпінгалет, аби остудити трохи запал — і свій, і тутешніх, натягнув навушники і роздратовано обернувся, щоб побачити, хто не дав поліції карми арештувати цього чоловіка.
— Ти просто наступив на болючий мозоль, — Бінглі хлопнув його по плечу, присівши поряд на підвіконня, і втілив захват у черговій сигареті.
— Що, погано вписуюся в наречені для наступної доньки?
Бінглі коротко реготнув, і Гільєрмо скористався моментом, швидко викинувши недопалок із вікна. Місцеву екологію він навряд чи погіршить, а от легень друга йому дійсно шкода.
— Ти несправедливий. Вони не такі погані, насправді, ці доньки, і ми збираємося до клубу. Ти, я, Керолайн, Хуана, Ісабель, можливо, Марія, Лідія і Каталіна. А там ще народ підтягнеться.
— Малувато кавалерів для такої кількості доньок, а надто англійців.
— Ти нестерпний і дарма, до речі, очікуєш, що усі вони разом на тебе накинуться.
— Замало англієць?
— Занадто пихатий. Облиш весь цей пафос і поїдемо просто розважатися.
— Ну, а тебе не бентежить усе це лицемірство? Ти ж бо не дуже іспанець, а ледь не ступив ногою на рушник.
— Мене бентежить тільки моя наречена…
— До речі, єдина гарненька.
— … не заздри, а краще придивися до її молодшої сестри Ісабель. Вона дійсно непогана, і Хуана про неї дуже гарно відгукується.
— Вона для цього свій учнівський хор покликала? Для колективного відгуку?
— Тебе справді годі витримати. Захоплені діти прийшли привітати свою вчительку з Різдвом, з власної волі, до речі. А я тебе не можу випхати звідси, щоб разом круто провести час. Чи компанія незабутньої мадре тобі миліша, ніж красива дівчина подалі від своїх родичів?
— Вона наче непогана, але я не буду втішати дівча, для якої не знайшлося наречених.
— Тебе ніхто не просить. Але в клуб ти їдеш.
— Їду, Мельхіоре.
Бінглі усміхнувся і граційно вклонився перед другом. Прощатися з господарями і переконувати присутніх, що сеньйора Бенето не має рації у своїй хулі на нього, д’Арсі не став, тож швидко одягнувся і спустився надвір. Бо ж у різдвяний вечір у Лондоні таксі піймати ще важче, аніж сеньйорі Бенето — достойних англійських наречених для своїх дочок.
and they parted at last with mutual civility, and possibly a mutual desire of never meeting again
[icon]https://forumupload.ru/uploads/0019/e7/0f/2/705046.jpg[/icon]
Ужо які год місіс Бэнэта скардзіцца, што кошыкі, якія яна раздае калегам (і падначаленым — абавязковае ўдакладненне), не карыстаюцца папулярнасцю. «Проста трэба класці менш сушанай садавіны і больш кава», мудра адказвае кіраўнік сямейства, які кожны год задавальняе рэвізію разадзьмутага каляднага бюджэту.
Усё нераўнамерна гудзе, як электрычная падстанцыя, дом сям'і Бэнэта — клапатліва прыкрыты бетонам аголены нерв. Галовы ва ўсіх забітыя рэчамі прынцыпова не боскімі, Хуана незласліва шыкае: хопіць клікаць яго жаніхом, у матулі слабыя нервы. Каталіна беспардонна звяртаецца да дзвярэй першай, пачуўшы званок, адпіхвае Хуану ў бок і застаецца катэгарычна незадаволенай першымі секундамі знаёмства з сябрам містэра Бінглі — той недастаткова пачцівы і не ўпаў ахвярай яе абаяння з першага погляду. Яе супакойвае Лідыя — ну вядома, ты падумай, колькі ў яго грошай, такіх як мы чарга — Ісабэль не ўпэўненая, што гэта было сказанае ціха, а Гільерма падобны на чалавека з чулым слыхам.
«Спадзяюся, вам па душы свініна», кажа Марыя. «Ён жа іспанец», адмахваецца маці. Містэр Бінглі глядзіць на іх з зачараваннем іншаземца, які апынуўся за межамі радзімы. Марыя, якая нядаўна адмовілася ад мяса, лісліва распавядае аб тым, што ў адной толькі Сеговіі за год да забіваюць 80 тысяч парасят. Ісабэль цягнецца за турронам.
Яна была б радая сказаць, што ўсеагульная ўзрушанасць яе не кранула, але шанец паглядзець, які на прасвет малады чалавек Хуаны, упускаць нельга; сеньёра, зрэшты, прыходзіць у захапленне ўжо праз паўгадзіны, у якасці аперытыва упіхваючы Бінглі — і містэру д'Арсі, зразумела — сямейныя фотаальбомы, паўтары рэліквіі, якія атрымалася прывезці з сабой у Англію пры ўцёках, і сціплы belenes, вертэп з шасці постацяў, які хаваецца злева ад духмянай елкі.
1998-ы праляцеў хутка — у працы і мінорных клопатах, маці скардзіцца на Fuckart & Pimp як на паказчык пачатку эпохі распусты, увосень арыштоўваюць Піначэта, і Ісабэль амаль здаецца, што нейкая эпоха сапраўды сканчаецца, але што чакае наперадзе — загадка. Яшчэ ледзь-ледзь — і трэцяе тысячагоддзе, «а вы ўсё яшчэ не замужам».
На матчыным маналогу, поўным адначасова дакору і болі (яна гэта занадта добра ўмее), Ісабэль адводзіць погляд. Гэта не сорам, таму што за столькі гадоў жыцця ў іх сям'і хутка прывучаешся не марнаваць свае сілы на такія дробязі, але нешта ўнутры ўсё роўна паскрэбла, быццам госці ўбачылі тое, ім не якое прызначаецца. Не так хутка, па меншай меры.
д'Арсі спантаннай шчырасцю не ўразіўся. Бінглі па-майстэрску захоўвае спакойны выгляд. Атмасфера лопаецца бурбалкай мыльнай оперы — дзякуй богу, вечар падышоў да канца. Ісабэль замірае, праходзячы міма кухні, мабыць, пацвярджаючы адсутнасць належнага выхавання.
З яго рота выпадаюць прыглушаныя злыя рэчы, што важней — пазбаўленыя абгрунтаванні; Ісабэль хоча сказаць, што госці наведалі іх у добры дзень, страшна ўявіць, што б яны абмяркоўвалі, прыйшоўшы ў самы звычайны. Яна, вядома, нічога не кажа і бясшумна сыходзіць. Няўжо мы выглядаем настолькі адчайнымі, спытае яна потым у Хуаны. Хуана знойдзе тысячу і адно тлумачэнне рэзкасці Гільерма, дастаткова пераканаўчыя для яе самой і абсалютна бессэнсоўныя для Ісабэль.
У таксі, якое не асоба майстэрскі лавіруе ў святочных корках, яна абяцае сабе на наступнае Каляды апынуцца ў кампаніі лепей. Больш удзячнай.
Яны танчаць з Хуанай нейкі час:
— Як табе Бінглі?
— Ён здаецца вельмі... прыветлівым. І ветлівым, ведаеш, вытрымаць нашу сям'ю — добры знак. Яму з табой вельмі павезла, Хуана, добра бы нам потым сустрэцца ўтрох, жадаю пабольш з ім пагутарыць. — Ісабэль усміхаецца: — Люблю цябе. І хор сёння быў цудоўны.
Яны абдымаюцца мацней, чым падабаецца Хуане, але Ісабэль нічога не можа з сабой зрабіць. Сястра з нязвыклай для яе сарамлівасцю кліча Бінглі на танец, і Ісабэль вяртаецца да барнай стойцы, каб разабраць віншавальныя паведамленні на пэйджары. Прысутнасць д'Арсі ў метры ад яе яна заўважае не адразу.
— Хуана цудоўная, ці не праўда? — кажа яна яму кудысьці ўбок, заказваючы кактэйль. — Не хвалюйцеся, танцаваць вас не пацягну.
Неочікувано д'Арсі умів танцювати, закономірно вважаючи, що якщо це до снаги будь-якому дикуну з первісного ладу, то для людини з вищою освітою існують інші виклики. Очікувано йому було важко дібрати товариство, де б він міг проявити свої навички легко сіпати тулубом то одним, то другим боком у такт музики і раз у раз піднімати руки до голови, утоптуючи підошвами затерту підлогу. Усі перепони щезали на концертах Blur або ж Depeche Mode, однак довкола гупав невигадливий поп, а замість Ґаана перед ним маячила Керолайн. І єдиним порятунком вечора залишалась Ісабель, хоча вона несподівано не руку — навіть соломинку для цього вечора не протягнула.
Що ж так? Невже у сутінках і його холостяцькі бали потьмяніли? І якщо він побляк у чужих очах (не своїх, звичайно), то Ісабель навпаки виблискувала і ненавмисне притягувала увагу довкола: її чарівна усмішка осявала усіх, не звертаючись ні до кого конкретно. д'Арсі дедалі частіше і довше вдивлявся, звичайно, з бажанням, щоб її очі світилися від однієї його присутности біля неї, від його слів, від його жестів і порухів...
Але похвала перепала її сестрі, йому ж чомусь дали розкішного відкоша. Однак досвід показував: люди менш уперті, ніж залізо, із яким йому довго доводилося боротися.
— То нічого, я залюбки, — залюбки? боже, вона вважатиме його маніяком. — вас потягну за собою, — він галантно і повільно простяг руку, наче намагаючись заспокоїти налякану тваринку, будь-якої миті готову до втечі.
Його долоню потисли, але не маленькі жіночі пальчики, а більшою, ніж у нього самого, п'ятірнею. Потім рука хлопнула по плечу, скуйовдила зачіску, а потім ще й притягнула за шию. Обличчя Ісабелі йому так і не вдалося розгледіти, бо весь горизонт заполонив собою Бінглі — безмежно щасливий, осяйний, гучний і збурений.
— Я наважився, Вільяме! — він схвильовано галасував, наче вболівальники "Арсенала" у вагоні метро з фанатами "Челсі". — Але мені треба твоя порада, — завдяки його гучним роздумам половина клубу могла взяти участь у колективній нараді.
д'Арсі швидко його підхопив і відвів подалі від колонок і від — на його превеликий жаль — Ісабелі.
— Що сталося, Карле? — за несвідомою звичкою, вони у важливі моменти називали один одного за традицією походження. Бінглі не спускав очей із нього, декілька митей побарився, калібруючи слова для надзвичайного інсайту. Його погляд і досі був осяйним і захопленим.
— Я хочу жити з нею, Вільяме, а якщо точніше, то не хочу жити без неї, розумієш?
д'Арсі вловив, що йдеться не про мадре Бенето, і великим зусиллям задушив у собі порив уточнити. Неважко було знайти поглядом Хуану — вони з Бінглі забрали усе щастя із поглядів присутніх і поділили їх між собою. Він чудово розумів друга, природу його пориву, але з-перед очей не сходила карикатурна Іспанія в мініатюрі і в мініатюрній квартирі.
— І ти не боїшся інквізиції? Вона засідатиме щодня у тебе, — йшлося, звісно, не про Хуану.
— Ні.
— І тебе не лякає іспанізація твого помешкання?
— Я абсолютно не проти.
— А постійні натяки на одруження з Хуаною?
— Я сам їх створюватиму.
— А Керолайн?
— Нарешті зможе жити окремо.
д'Арсі пирхнув, уявивши, як пересмикнеться обличчя молодшої сестри Бінглі. Ну, це він обов'язково має побачити, на відміну від усього іншого супутнього.
— Що ж, Хуана чудова дівчина, — він відповів одразу обом — і Ісабелі, і Чарльзу. — Але чи ти точно впевнений, Карле?
Поглядом Бінглі можна було освітлювати лондонську Королівську оперу.
— Це саме те, що я і хотів від тебе почути, — він стиснув д'Арсі, навмисне пропускаючи повз усі застереження друга. — Ти розумієш, що, на жаль, сьогодні ти не зможеш ночувати у мене...
д'Арсі подумки перехрестився і потішився, що їхні дружні стосунки не зайшли так далеко.
— ...але в питаннях ліжка нам неодмінно знадобиться третій.
Ненадовго. д'Арсі гаряче метикував, як би точніше донести свою думку. Щось йому підказувало, що тут він неодмінно здобуде підтримку Хуани.
— Я, звичайно, ціную твою увагу й оцінку, але ти впевнений, що сеньйорита Бенето погодиться? Ну, є все-таки інші засоби...
Бінглі підозріло покосився на нього, відтак зареготавши.
— Ти мені, без сумніву, подобаєшся, але, прошу дуже вибачити, Хуану я люблю значно більше. В усіх сенсах. А мені треба вибрати більше ліжко в Ікеї, і я сподівався, що ти мені допоможеш із ним, а не приляжеш на нього. Скажімо, завтра. Домовилися?
д'Арсі гросмейстерськи прикинув перспективу побачити ближче сеньйориту Ісабель і вмент погодився. Кращим моментом цього вечора була лише прокисла фізія Керолайн, яка дошкульно трощила перспективу, кожен уламок і кожного члена сім'ї окремо обмазуючи дьогтем і обкачуючи в пір'ї. Потішений можливістю споглядати Ісабель неподалік від себе, він і зовсім розслабився. Чому б йому і справді не порадіти за друга?
— А ти чого вишкірився, наче не про твого друга йдеться?! Чи тебе дуже захоплює перспектива спілкування з її родичами? З молодшими сестрами, яких по всіх кутках затискають, з любою матінкою, яка спить і бачить, як би вже прати пелюшки їхнім дітям?
— Будь-яку перспективу, навіть ту, яка здається найгіршою, може покращити погляд чудових темних очей.
Керолайн простежила за його поглядом, спрямованим у протилежний від неї бік, і, втупившись в Ісабель, їдко завважила:
— Мені завжди здавалося, що мозок у тебе над поясом, а не там, де у мого брата голова завжди. Сподіваєшся крок за кроком повторити його сценарій Дон Кіхота? Бажаю успішного братання з мадре Бенето і позичання грошей молодшим сестрам любої Хуаніти.
Керолайн, як завжди, була дуже точною у висловлюваннях і припущеннях. Так і було: він хотів повторити шлях, торований його другом, за однією великою відмінністю. Він сьорбнув пива, прикидаючи, як би завтра показати себе у всій красі: свою мужність, силу, завзяття і кмітливість у_суто_чоловічих_справах...
...але на ранок наступного дня йому вдалося показати лише густий рум'янець на засапаному обличчі. До квартири Бінглі ще було далеко, дощок і запчастин для ліжка — забагато, його терпіння і сил — замало. Вони перебудили пів під'їзду гуркотом і вигуками, ледь не на кожному поверсі вибачаючись та раз у раз розповідаючи історію про зламаний на Різдво ліфт. Виклику поліції заважав лише природний шарм Чарльза, поки д'Арсі розважливо ховався за коробками і не зауважував, що під'їзд спільний для усіх сусідів, громадські години уже настали й обурені мешканці могли б і допомогти. Не менш проникливо він стулив пельку, і не відповідав на підбадьорливі вигуки Бінглі, і не хотів уявляти, як він, розпашілий, задиханий і спітнілий, намагатиметься фліртувати або хоча б спілкуватися з Ісабель.
Їм залишалося ще декілька поверхів, аж із знайомої квартири долинув занепокоєний голос Хуани.
and they parted at last with mutual civility, and possibly a mutual desire of never meeting again
[icon]https://forumupload.ru/uploads/0019/e7/0f/2/705046.jpg[/icon]
Перш за ўсё, вядома, пачала бурчэць галава, яе змест, дакладней: можа, ёй здалося? Пачулася. Скразняк прыняў форму гукаў і яго непрыязнасці. Ісабэль зноў пракручвае фарш у выглядзе ўспаміны, пакуль ручка не пачынае рыпець і супраціўляцца, намякаючы на тое, што пара б заняць думкі чым-небудзь іншым. Ветлівасцю, напрыклад, свецкім дабрадзействам — д'Арсі прымае правілы гульні, працягваючы руку, Ісабэль амаль паспявае адкрыць рот, каб сказаць gracias, першы склад ужо выштурхнуў з рота, «pero no» спрабуе пралезці наперад чарзе, але перад ёй матэрыялізуецца Бінглі, сляпы і глухі ад шчасця. Яна абарочваецца па баках, быццам шукае іншых сведкаў гэтага цуду, але музыка ўсё гэтак жа грукоча і людзі ўсё гэтак жа абыякавыя. Яно і да лепшага, напэўна.
Па вяртанні іх сустракае papá, па традыцыі не сонны, але ў піжаме: маму не трывожыць, яна пераўзбудзілася, нервы, самі ведаеце, мяне таксама без прычыны не клікаць — прагаворвае ўсё так, нібы яны не выраслі ў адных з імі сценах і не сутыкаліся локцямі да васямнаццаці гадоў. Апошнім наказам маці была начоўка ў сямейным доме, і тут прасцей саступіць, калі дзеці выкладваюць вам свае небыліцы, вы таксама ківаеце, таму што рэакцыя на адмову прадказальная. Ісабэль толькі радая, інакш яны б усім другім паверхам не спалі да раніцы: для mamá «з'ехацца» — смяротны грэх, але калі потым вяселле, то грэх, але напалову, у моладзі так прынята, хто я такая, каб чытаць вам мараль. На гэтым моманце належыць усумніцца і адказаць «ты яшчэ занадта маладая для такіх слоў», і mamá ўсміхнецца і кіўне. Усё распісана.
Хуана дзеліцца з ёй навінамі ўжо ў таксі, стрымліваючыся, каб не выплюхнуць усю радасць і зрабіць яе публічнай пазней. Ім адвялі іх ранейшую спальню, пераабсталяваную місіс Бэнэта пад гардэробную, пакой для захоўвання пылазборнікаў, рукадзельных прыблуд (да іх яна дакранаецца выключна ў моманты моцнага гневу, каб усяму свету прадэманстраваць, наколькі абураная) і каробак з-пад тэхнікі. Пры святле начніка і ў асяроддзі артэфактаў дзяцінства Хуана і Ісабэль напаўголасу балбочуць, хіхікаюць, рагочуць, гук нарастае, але поспех на іх баку — гэтая спальня знаходзіцца ў самым канцы калідора, а малодшыя сёстры вернуцца ўжо пасля сняданку.
— Мы так не выспімся, — першай сур'ёзную ноту бярэ Хуана.
— Ага, — Ісабэль згаджаецца, папраўляючы калючую коўдру, пахне пыльнай шафай, кандыцыянерам для бялізны і сродкам ад молі адначасова, — але хто сказаў, што святы гэта адпачынак. Спакой убачыш у сне, калі мама перастане тэлефанаваць у новую кватэру кожныя паўгадзіны.
Хуана смяецца, сціскаючы гук у кулачок.
Яны ляжаць нейкі час у нязвыклай цішыні, якая павісла ў пакоі ўпершыню за ўсю ноч, і паветра быццам згушчаецца, хаця справа, напэўна, у тым, што тут даўно не праветрывалі. Гэта першае, што заўважыла Ісабэль, увайшоўшы ў пакой. Другое — скруткі падарункавага пакавання, акуратна знятага з падарункаў мінулых сезонаў, mamá неяк парывалася выкінуць, таму што мы не жабракі, і ў сеньёра Бэнэта раптам — і вельмі пераканаўча! — нешта закалола ў грудзях.
— Дзіўна, наколькі прыемны містэр Бінглі і непрыемныя яго сябры, — яна думае пра погляды Кэралайн, якімі можна падзяляць злітаваныя пруты, і пра яго, куды без яго.
Хуана ўздыхае.
— Я ўсё гэтак жа ўпэўнена, што ты ўсё няправільна зразумела, — яе шэпт гучней любога крыку, ніколі не ўмела быць ціхай, — Хочаш, я заўтра спытаю ў Чарльза—
— Божа ўратуй.
— І Кэралайн заўсёды была са мной мілая, можа, у яе стрэслася што-небудзь.. Дай ім шанец, тым больш, заўтра будзе весела.
«Вясёла — гэта як мінімум», хоча сказаць Ісабэль, але вырашае, што ў пакоі і без таго дастаткова душна. Замест гэтага жадае добрай ночы — Лондан за акном ужо прачынаецца, апранаючы звыклую шэрую сукенку ў пёрах смугі.
Ёй сніцца гарачая скрынка начнога клуба, бязладныя сігналы страбаскопа, Хуана — заўсёды па-за полем дасяжнасці, Ісабэль кліча яе, але не знаходзіць — Кэралайн, якая крывячыцца ў куфель з вядома ж няправільна зробленым old fashioned, па паверхні сну мядовым смехам размазаны Бінглі, прысутны, як і Хуана, паўсюль і нідзе адначасова. д'Арсі працягвае руку, і Ісабэль чамусьці не адмаўляецца, чакаючы горшага (адтаптаных ног, чэпкай хваткі, непрыемнага дыхання з рота), але прастора сну нарэшце супакойваецца. У гэтым штылі праходзіць тры танцы, маўклівыя, але дзіўна спакойныя, празрыстыя, як горад, вымыты нядаўнім дажджом, і прачынаецца Ісабэль з нейкім непрыемным пачуццём не то тугі, не то горычы.
На кухні яна сустракае бацьку, які задуменна стрэсвае попел прама ў сподак. Яны сустракаюцца вачыма, пакуль яна залівае ў рыпучы чайнік ваду, і ківаюць адзін аднаму, як калегі, якія занадта рана прыйшлі на працу. Спакой раніцы вельмі зманлівы і доўжыцца роўна да абуджэння сеньёры Бэнэта, якой Хуана нарэшце расказвае навіны.
Успамінаючы цяжару пераезду, Ісабэль лішні раз цешыцца, што яна прысутнічае тут толькі як сведка, які больш мяшае, чым дапамагае, абжартоўвае кожны бачаны прадмет і кранае занадта нізка віслыя свяцільні. Хуана паклікала яе менавіта для гэтага, вырашае Ісабэль. Мне паабяцалі весялосць — я арганізоўваю. Містэр Бінглі не выглядае незадаволеным, але засмуціць яго зараз не зможа нават праблема Y2K-сумяшчальнасці, у рашэнне якой ужо ўкладзена грошай больш, чым у папулярызацыю электронікі.
Іх з д'Арсі вяртанне, як настойлівае дзіцячае віншаванне з Калядамі, чуваць за дзесяць хвілін да з'яўлення на парозе. Дапамогу прапаноўваць дарэмна, таму што перад імі разгортваецца прадстаўленне, годнае шэкспіраўскага Глобуса. Ісабэль закручвае вечка содавай поплотнее і прыбірае яе ў бок, паралельна ацэньваючы ўзор кухоннай стальніцы. Высноваў не будзе, таму што ў драўніне, стальніцах і фурнітуры яна разбіраецца гэтак жа, як у зборках ложкаў.
д’Арсі, ускудлачаны і стомлены, глядзіць быццам кудысьці скрозь, але яна настойліва займае месца траекторыі яго погляду. Такім яго бачыць прыемней — учора сваім занадта накрухмеленым і выпрасаваным гарнітурам ён быццам падкрэсліваў дыстанцыю паміж звыклымі яму месцамі і іх хатай.
— Добрай раніцы! Як дабраліся?
Не чакаючы нічыйнага адказу, на кухню зазірае Бінглі, счэсваючы куты свецкай гутаркі сваёй румянай прысутнасцю. Ісабэль усміхаецца і паўтарае пытанне. Бракуе толькі Хуаны, і яна, падслухаўшы гэтае назіранне, неадкладна выпраўляе промах, цалуючы Бінглі ў шчаку хуткім рухам, быццам крадком. Пахне ветлівымі, як нерашучае знаёмства, духамі: рысам і бэзам.
— Ты хацеў пра нешта пагаварыць?
— У Кэралайн хутка дзень нараджэння, і я падумаў, што вы можаце дапамагчы з падарункам. Паняцця не маю, што ёй трэба, і за гэтыя гады ўгадваў толькі тады, калі яна сама казала, чаго жадае.
Ісабэль успамінае пасыланыя Кэралайн зубастыя погляды — мужчынам, вядома, лепш яе не хваляваць.
— Ну, ты ж яе брат.. І ведаеш, што яна любіwm, — Хуана прымае выгляд глыбокай задуменнасці, — мне яна не давала ніякіх падказак, але ёсць пара ідэй. Толькі не кажы, што думаеш пра нейкі ўніверсальны падарунак, які спадабаецца кожнай.
Яна кідае ў Ісабэль запытальны погляд, як эстафетную палачку.
— Я тым больш не падкажу, — Ісабэль раптам становіцца няўтульна ад уварвання ў нешта відавочна чужое, — мы ўчора ўпершыню сустрэліся.
Вы здесь » KICKS & GIGGLES crossover » фандом » un hombre sin amor