Поки Королевич ліниво мачає пензель у фарбу та прибирає її надлишок за допомогою жерстяних бортів ємності, Мар'я встигає закінчити свою частину роботу — швидко, по-діловому, підходячи до задачі професіонально. І нагадувала вона більше математикиню, що зайнята черговими розрахунками, аніж людину, яка перефарбовувала старі меблі.

"Мій упізнаваний почерк, — Мар'я музику під час роботи не вмикає, до колонок відноситься з презирством, і Ваня обмежується мотивом, що заїв в голові на кшталт старої платівки, — Почати і кінчити. Т-тфу, блін. Закінчити". Роздратований, він відкидає від себе пензель, той хлюпає у фарбі, але на дно бляшанки не опускається. Завеликий.

— Обов'язково тобі їхати? — яка то за рахунком їхня розмова? Він не знає. Є декілька варіантів подальшого розвитку подій, все залежить від настрою Мар'ї. Якщо воно у неї хороше, то Мар'я буде намагатися пояснити, чим конкретно її заєбала Москва, і чому від'їзд так необхідний. Якщо Мар'я не в гуморі, то вона на пальцях пояснить, як заєбав своїми питаннями Ваня.

У Королевича немає звички ані нав'язуватись до когось із питаннями, ані прив'язуватись до конкретної людини — сентиментальністю з них двох вирізнився Ванечка, а Королевич звик думати, що позбувся цього рудименту — здатності співчувати і відчувати.  Але ж саме Мар'я — не та, хто зможе з презирством поставитись до цієї його слабкості і не-змоги відпустити її. Почуття, думає Ваня, тут геть ні до чого. Мар'я — незмінний атрибут його комфортного життя, щось на кшталт кави із дріп-пакетів, щомісячної передплати на "Нетфлікс" чи широкосмуговий доступ до інтернету. Вона завжди існує десь на периферії, зайвий раз про себе не нагадує, але і забути ніколи не дає. Мар'я, простіше кажучи, така своя, що її відсутність вплине на звичний перебіг його життя.

Власне, особливо мар'їн від'їзд вплине після його звільнення з МВС. Дурак, ясна річ, страждав від звільнення. Страждання для нього штука взагалі перманента. Не те, що для Королевича, який від полегшення навіть видихає. Добридень, шановне панство, приймаю ваші вітання за такою-то адресою.

— Кому воно, трясця, потрібне, то коріння? Ось багато це тобі дасть — знати, звідки ти взялась така? Ну живеш собі в центрі цивілізації то й живи з богом.

І поруч з ним.

Час іде, почуття власності він не позбувається. Нотаріального засвідчення, правда, немає, але це вже справа інша. Мар'я, якщо і дивується цій новопридбаній рисі характеру, не каже нічого. Соромиться, чи що? На неї не схоже.

Аби аміачний штин не стояв серед квартири, вони відчинили всі двері — коридорні, балконні, хіба що вхідні залишили причиненими на випадок, якщо особливо зацікавлені сусіди захочуть сунути до них свого носа. Королевич висовується на балкон, перегинається через перила і дивиться униз. Так і хочеться йому закричати: "Які ж ви усі довбойоби-и-и" з висоти мар'їного поверху. Закричати чи вниз стрибнути — все одно з ним нічого не станеться.

Він не робить ні того, ні іншого. Замість цього витрушує з пачки останні дві цигарки. Бонд з кнопкою. Власне, він курить зовсім інші, але Ванєчка не курить взагалі ніяких, а обирати загалом не доводиться — що є в ларьочку на зупинці, те і бере.

Одну він віддає Мар'ї, а другу продуває перед тим, як закурити.

— Але ж це просто поєбістіка якась, вибач, якщо грубо.

Поруч з Мар'єю він робиться трохи м'якшим і більш поступливим, а його звичка не вибачатись ні перед ким якось відходить нанівець. Мар'я ж, якщо дуже захоче, зможе спробувати погладити його проти шерсті — і він навіть не буде сильно проти.

Кепсько, що він знає — якщо Мар'я вирішила, то ні доводи, ні благання, ні вмовляння не допоможуть. Поки легкий травневий протяг гойдає вибіленний тюль, Королевич робить глибоку затяжку, аби дати змогу Мар'ї нарешті відповісти.

Бажання огризнутись Ваня не проковтує. Дитячі впертість та зухвалість не можуть знайти місце всередині, поки він не чинить супротиву для того, щоб лишити їх там.

— Звідки ти знаєш? — буркає. Дивиться на Марʼю з-під лоба, здуває чілку, — Що не поїду.

В інтернеті пишуть, що все залежить від твого сприйняття. У Королевича характер гівняний, світ таким же здається, і інших він так сприймає. Від правди далеко не втікнути, і він без особливого бажання, але сприймає цю тезу як даність.

Їхати він і справді нікуди не збирається, хай би там для чого — Мар'ї цим нічого не доведеш та настрій зіпсувати не вийде, але є величезне бажання наробити шкоди, аби почесати его.

Да і куди це вона збирається?

Мар'ю він розуміє тільки в аспекті "хочеться" — егоїзм зрозуміти завжди простіше, аніж надуманно форми самопізнання. Мар'я називає це рефлексією, Ванєчка киває з виглядом, ніби зрозумів, а Королевич думає — ну і хуйня. Власний егоїзм не дає її відпустити. Хоча, знову прикидує він, скільки це може тривати? Місяць чи два? Скільки їй треба часу аби відчути на собі естетику другорядної діри, пострадянських готелей, випраних до проріджених ниток простирадл залізниці, сільських будинків культури і решти всього?

Мар'я ж не з таких. Точніше — нє такая. В голові проноситься — ждьот трамвая. Ну да.
Мар'я, на відміну від Ванєчки, може не тільки вдавати, що розбирається у високих матеріях, а направду в них розбиратися. Йому це подобається в ній найбільше — здатність не здаватися, а, власне, бути.

Коріння — це ж питання ще і про державу. Що вона йому дала? Чи їй. Держава, в першу чергу, забезпечила усіх дитячою травмою відстрілу безхатніх тварин, тіла яких загружають в кузов ЗІЛа дорогою з дому до дитячого садочка. Щось крім цього?

Королевич дивиться на її високі монгольські вилиці, на очі, як у кішки, смагляву шкіру. Розглядає усю Мар'ю, ніби бачить її водночас і вперше, і в останнє — намагається увібрати весь цей образ, де водночас вміщується і трохи кострубата фігура хлопчика-підлітка і допитливий, серйозний погляд її очей. Вся Мар'я якась нескладна, якась не така, Ванєчке вона, звичайно, подобається, але їй він про це ніколи не скаже, а собі — тим більше.

Гмикає.

— Гарний каламбур, — Королевич киває, довга шия по-гусячому вигинається.

Казати їй чи ні? Про себе, про справжнього. В глибині душі він жадає на її визнання, аби вона знала про його існування, відділяла його він Дурака, сприймала його як особистість. Знаходитись в тіні Ванєчкі було дуже принизливо, від того він і псує всім настрій, бо постійно доводиться прикидатись. Але. Але але але. Він відмахується від цієї ідеї. Таке не кажуть просто так, в будній день, під травневим розніженим сонцем на старому балконі. Такі признання говорять, дмухаючи їх в обличчя, ніби перше сказане "я тебе кохаю", коли ця фраза шокує і того, хто її говорить, і того, для кого вона сказана. Атмосфера не підходяща, та і момент втрачений.

Аби не показатись геть дуралєєм, та щоб павза не затягувалась так надовго, він повільно протягує:

— Знаєш, Мар'я, якби я знав, що ти питаєш серйозно, я би відповів.

Занадто серйозно.

Боковим зором він помічає, як вона напружується, ніби чекаючи на ту саму заповітну фразу.

— Кішка здохла, хвіст обліз, хто скаже слово — той її і з'їсть! А хто засміється — той її крові нап'ється, — бичок від цигарки летить вниз, в щедру зелень берізки, що розкинула своє гілля на всі сторони, — Мар'я, а, Мар'я, не бери в голову. В мене не тільки в штанах, в мене в голові поєбістіка.

Як же йому хочеться дмухнути — я тебе люблю на всю силу, на все повітря, що вистачить в його величезних легенях. Він набирає до рота побільше повітря.